• 1. Прочитайте поданий матеріал про С. Олійника.

Старшому поколінню читачів, та й молодшій порослі, закоханій в українську літературу, навряд чи треба пояснювати, хто такий Степан Олійник. Його злободенні, гостросюжетні потішні вірші, гуморески, фейлетони упродовж десятиліть не сходили зі шпальт газет, журналів, хвиль радіоефіру, а книжки поета-гумориста багатомільйонними тиражами «покривали» далеко за межами України й, без перебільшення, зачитувалися «до дірок». Популярність митця була просто вражаючою.

«Степанова весна»

Особливо пишаються Степаном Олійником його земляки, досі згадуючи, як кожен його приїзд на малу батьківщину ставав святом у районі. Вони приходили й приїздили до його домівки, всідалися на лавах, стільцях, колодках, а то й просто на травичці й, затамувавши подих, слухали розповіді Степана Івановича про прожите й пережите, його нові сатирично-гумористичні твори, які він читав надзвичайно задушевно. І завжди без папірця.

У 1982 році поет-сатирик і гуморист відійшов за межу вічності, але його земляки вже не уявляли себе без таких зустрічей з Олійниковим словом. Тоді й народилася поміж них ідея проводити в селах, де він з’явився на світ і навчався, гумористичні літературно-мистецькі свята «Степанова весна», приурочені до дня його народження, який випадає на початок квітня. І ось уже понад тридцять років відбуваються подібні дійства. Хтось справедливо зауважив: «Степанову весну» впору заносити до Книги рекордів України.

Починав майбутній корифей українського гумору із звичайних дописів до окружної газети «Червоний степ» на Одещині, куди слав свої замітки й вірші ще школярем. А народився він у селі Пацисели (нині Балтського району Одещини). Згодом сім’я, в якій росло семеро дітей (Степан був поміж них найстарший), переїхала в село Миколаївка Третя (нині Левадівка). Оскільки тут діяла тільки земська школа-чотирирічка, то батько вирішив відправити сина на виучку в обласний центр. Тут він і закінчив українську трудову школу імені Лесі України, а згодом кооперативний технікум і педагогічний інститут. Навчаючись, й на мить не поривав із пресою, постійно друкувався в ній. Отак небавом і потрапив у обласну газету «Чорноморська комуна».

Уже в пізніші часи про Степана Олійника тепло й образно писали: «Його для «Перця» й «Крокодила» Одеса-мама народила». І це справді так, бо саме в Південній Пальмірі він розкрилив свій поетичний хист.

Було в його долі й таке несподіване видання, як «Сталинградская правда», де він у роки Другої світової оспівував подвиги наших звитяжців. Один із його віршів, опублікований тут, цитував сам генерал Чуйков під час мітингу, приуроченого перемозі радянських військ на Волзі.

Праця журналіста й поета була увінчана бойовою нагородою — медаллю «За оборону Сталінграда», якою він надто дорожив. А ще пишався тим (достеменно знаю про це зі слів самого Олійника), що на крутих дорогах війни йому випало зустрітися із знаменитим майстром слова Михайлом Шолоховим і взяти в нього щойно написану статтю «Наука ненависті», що її одразу ж і надрукувала «Сталинградская правда», запалюючи бійців на ратний подвиг.

У гнітючу пору гітлерівської навали Степан Іванович деякий час (разом із дружиною Клавдією Іванівною) трудився на радіостанції імені Т. Г. Шевченка, що діяла в Саратові. А в 1944–45-му роках, уже в Києві, завідував відділом культури газети «Колгоспник України» (нині «Сільські вісті»), після чого багато років віддав надзвичайно колись популярному журналові «Перець» — і як завідувач відділом, і як член редколегії.

У житті й на лану не терпів бур’яну

Я мав щастя доволі тривалий час спілкуватися із Степаном Івановичем, бути, так би мовити, першочитачем багатьох його віршів. Скажу по щирості: мені дуже імпонувала манера його письма, його громадянська позиція з яскраво вираженим гаслом: «У житті й на лану не терплю бур’яну». Тим-то кожен його новий твір був для мене — як свято. Згодом глибше познайомившись з біографією поета, щиро поспілкувавшись із його сестрою Марією Іванівною, з донькою Лесею, не раз із гіркотою думав про те, що і як журналіст, і як видатний гуморист він міг і не відбутися. І ось чому. Уже коли навчався в університеті, його батьки потрапили під так зване «розкуркулення», отже, всі члени сім’ї — і дорослі, й малі враз стали «ворогами народу». Їх просто викинули на сніг. А найстаршого Степана, який навчався в Одесі, негайно виключили з інституту. Не без труда влаштувався рульовим на кораблі. Через рік спробував відновитися в правах студента й домігся свого, але невдовзі агенти НКВС заарештували його як «сина куркуля». Цей акт насилля вони вчинили прямо в гуртожитку. До звинувачення пришили ще й те, що він є «українським націоналістом», бо й розмовляє тільки українською мовою, й постійно носить українську вишиванку. І то була правда, бо Степан і справді ніколи не переходив на російську, і постійно носив вишиту сорочку. Ще на студентській лаві юнак разом зі своїм другом, у майбутньому також знаним сатириком Володимиром Іванóвичем заприсяглися, незалежно від моди, як талісман, носити українські вишиті сорочки. То як же він міг порушити клятву, дану побратимові!

Отже, ще на початку тридцятих років С. Олійник міг надовго «загриміти» в тюрму і в ній просто не вижити. На щастя, через кілька місяців його звільнили із-за ґрат. Як згадував один із його щирих друзів Володимир Лясковський, той же Іванóвич відважився написати листа самому «всесоюзному старості» М. І. Калініну, під яким поставили підписи 200 студентів. Вони посвідчували, що їхній товариш — ніякий не ворог народу, що він, навпаки, вірою і правдою служить йому. І якимсь дивом Степана випустили на волю. Щоправда, за кілька місяців перебування там його здоров’я було сильно підірване. На все життя.

Іще одна обставина могла стати серйозною перепоною на творчому шляху майстра слова. Про неї в сім’ї прагнули також ніколи не згадувати. І тільки після смерті С. Олійника цю таємницю розкрив його колишній сусід по комунальній квартирі письменник Олекса Гуреїв. Одного разу Степан Іванович з’явився в домівці мов із хреста знятий. На запитання Олекси, що сталося, зізнався йому, що керівництво ДПУ викликало його на вулицю Короленка (нині Володимирську) «для важливої розмови». Органи безпеки довго схиляли Олійника стати «донощиком» у Спілці письменників. Він категорично відмовлявся: «Не можу, не піду на це ніколи!». «Тепер не знаю, — скрушно мовив Олексі, — чого від них чекати, чи не посадять мене знову за ґрати?» Таке в тих тоталітарних умовах було цілком можливим.

«Якщо казати правду щиру, то я тому пишу сатиру, що ніжно лірику люблю»

На щастя, Бог милував. У його святій волі було зняти з творчої дороги поета всі перепони, аби він явився читачам у тій іпостасі, яку йому було визначено долею. В молодості полюбляв лірику. Була вона щемливою, просвітленою, про що свідчать хоча б такі ось рядочки, які я колись почув від Олійникової сестри Марії:

«Намішаю коням, та й піду гуляти,
Одпливають хмари, наче кораблі.
Хтось посвідчив небо срібною печаттю,
Що висить над небом й пада до землі».

Проте із часом у поетові взяла гору сатирично-гумористична лінія. В одному з віршів він щиро зізнавався: «Якщо казати правду щиру, то я тому пишу сатиру, що ніжно лірику люблю». Мистецька слава Степана Олійника росла від вірша до вірша, від збірки до збірки. До речі, з виходом власних книжок він не квапився. Перша з них «Мої земляки» побачила світ тільки в 1947 році. А потім були «Наші знайомі», «З щирим серцем, а про декого з перцем», «Ой ти, Галю», «Карась-середняк», «П’яні вовки», «Батьки і діти», «Здоровше з гумором живеться», «В ім’я добра, супроти зла», «Де Іван?»...

Вражає читачів своєю схвильованістю й щирістю збірка автобіографічних оповідань «З книги життя».

Твори С. І. Олійника були в пошані на всіх просторах колишнього Союзу, в близькому і навіть у далекому зарубіжжі, як от — у США, Канаді, Австралії. Він умів знаходити, як колись писали, «типове в нетиповому», характерне для тієї пори. Йому були чужі мовні штукарства й оті дешевенькі переспіви про злу тещу та невдаху-козу, що — ніде правди діти! — часто заповнювали газети, журнали, збірки гумору. Він завжди прагнув виходити на суд читачів із вагомим і актуальним словом, із соковитим українським гумором. Тим-то практично всі його гуморески, пройшовши «обкатку» в пресі, згодом лягли на сторінки книг, які вмить розходилися серед читачів

• 1.Прослухайте аудіозапис гуморески С. Олійника «Чудо в черевику».
• 2.Складіть та запишіть у зошити паспорт гуморески
• С. Олійника «Чудо в черевику». https://www.youtube.com/watch?v=etvDnQmGgEU

4. Складіть поради самовиховання «9 кроків до успіху» або сенкан до слів Вася, чудо.